^
Мотивуємо молодь до дії

#leftalks. Розмова 3. Соціальні проекти Церкви у смт. Білогір’я

 

Хмельниччина. Область, яка входить до двох історико-етнографічних районів - Волині та Поділля. Понад 20,6 тис. км території на якій проживають талановиті люди. 20 районів серед них Білогірський.

 

Трохи історії. 

Білогір’я, а в минулому Ляхівці. Стара назва, за твердженням істориків, пов’язана із значним переселенням поляків на ці терени у XIV ст. та утворенням так званих “ляхівських дворів”. Переселення спричинене завоюванням цих територій Великим князівством Литовським. З 1946 р. селище перейменували на Білогір’я, пов’язавши з тим, що околиці наповнені покладами крейдяних білих гір.

 

Сучасність. 

Довгі вулиці. Невеликі будинки із заквітчаними подвір’ями. Усміхнені люди, проте із смутком в очах. Молодь, діти їх важко не помітити у селищі, бо їх тут дуже багато.  

 

Восени 2018 р. команда Львівської освітньої фундації познайомилася з о. Павлом Гораєм, SAC та його активною громадою з Білогір’я, які успішно пройшли навчальну частину нашої “Школи відповідального служіння” та презентували соціальний проект. Ми були приємно вражені як настільки, здавалося б, різні за професійним спрямуванням люди: лікарка, пожежник, агроном, економіст та священик об'єдналися навколо спільної мети, щоб вплинути на зміни у своїй громаді та залучити активну молодь до розвитку Білогір’я.        

 

  

 

о. Павло Горай належить до Товариства Католицького Апостольства (SAC), що провадять своє служіння в Білогір’ї з 1993 року. Римо-католицьке релігійне товариство більш впізнаване за назвою отці-паллотини, було засноване у Римі 1835 р. Св. Вікентієм Паллоті. Мета монашого ордену - місіонерська діяльність, посилення віри та християнської любові між католиками.     

Костел, в якому розмістилася парафія Святого Вікентія Паллоті, має тривалу та непросту історію. Збудований у 1660 р. Довгий час монастирем та парафією опікувалися отці-домініканці, а костел був під покровительством Пресвятої Трійці, Успіння Пресвятої Богородиці, Свв. Петра і Павла. Всередині костел мав 10 вівтарів. У ті часи парафія налічувала більше двох тисяч  прихожан. У 1868 р. монастир і парафію закрили. Згодом там функціонувала церква, але дуже коротко, адже радянська влада віддала приміщення під в’язницю. На початку 1990-х рр. у монастирі та в костелі розмістилися бібліотека, будинок культури, міліція, пожежна частина, військомат та інше. Повністю отці-паллотини повернули всі приміщення у 2003 році, після 10 років наполегливого щоденного служіння громаді Білогір’я. Одним з них був і о. Павло.    

 

У нашому матеріалі дізнаєтеся як о. Павлові вдається гуртувати навколо себе місцеву молодь та дорослих активістів, як об’єднання церкви та громади впливає на зміни у Білогір’ї, та які ініціативи впровадили білогірці і шалено ними пишаються.   

 

 

Отче, розкажіть, коли розпочався Ваш душпастирський шлях? 

 

-      Рукоположений у 2001 році. Один рік я був на Житомирщині в смт. Довбиші, пізніше рік у Білогір’ї помічником настоятеля вікарія. Пізніше мене послали на 2 роки навчання в університет до Любліна. Опісля я провів два роки у Брюховичах. У нас там є Семінарійна спільнота, ми там маємо окремо свій дім. Після Брюхович була потреба зміни у Білогір’ї і власне туди мене призначили у 2007 році.

 

Яке перше враження було у Вас від місця призначення?

 

-      На початку було страшно (отець усміхається. - авт.). Білогір’я тоді і Білогір’я зараз, то є різні речі. Є парафії, на яких є багато людей, які з перспективою, а є парафії, які як “п’яте колесо до возу”. Однією з таких парафій було Білогір’я, це трохи негарно сказано, але тоді так (12 років тому. - авт.) було. Його дали нам “в нагрузку” до Одеси. Ми дуже хотіли в Одесу, але єпископ сказав, що є багато парафій таких, які не мають священиків. Ми чомусь тоді вибрали Білогір’я з тим величезним монастирем, будинком, який треба ремонтувати. Це не була руїна, бо там було багато різних організацій і дякуючи тому він не був зруйнований. Колись там були домініканці і це в 1991 р. нам передали, парафії передали, а вже у 1993 р. приїхав перший отець-палотин, з нашого Товариства. Від того часу не було ніякої концепції. 

 

Які проблеми у громаді виявили на початку? З чого починали?

 

-     Величезний будинок, храм і немає людей. Парафію потрібно було відновлювати, збирати людей. Якось так довгий час не було ідей, щоб там зробити. Ідеї з’явилися 12 років тому, коли мене туди направили, я був відкритий, ще тоді був молодший, повний енергії, якогось ентузіазму. У нас були різні напрямки, які ми пропрацьовували, що найбільш потрібне для громади Білогір’я і зупинилися на дитячому сімейному будинку. Якраз тоді це була актуальна тема в державі. Заохочували, щоб ці будинки створювати. В кінцевому цю ідею позитивно сприйняли. Ну і так ми почали. Пригадую перші наші моменти співпраці, приїздили різні організації, які повірили в нас і протягом 3-4 років ми мали справу з проектами, які пов’язані з ремонтами. Для мене це був такий знак Божий, що люди повірили. Я пам’ятаю обличчя директора економічного відділу Німецького посольства, який приїхав до нас, бо ми до них подали проект, але то не був проект, то були просто лист-прохання. Зараз, коли я вже знаю як виглядають проектні анекти, то мені так смішно, як вони взагалі той лист розглядали. Вони приїхали, подивилися, що у нас стіни обдерті, взагалі тих стін не було між кімнатами, а тепер кімнати і діти живуть. Якось вони тоді повірили і це були початки. Повірили у нас з Львівської освітньої фундації і так воно пішло, пішло, пішло… Але це, мабуть, треба самому повірити, бути вмотивованим, щоб переконати інших.

 

 

Як виникла ідея Родинного дому? Чому з неї розпочали?

 

-      Ми вивчали потреби. Були різні ідеї. Спершу думали про реабілітаційний осередок для наркоманів, але це одразу відкинули, бо у нашому монастирі проходять річну програму “постулат” кандидати до товариства, які мають рік формації, вчаться життя в спільноті. Тому ідею абсолютно відкинули, бо як  будуть наркомани ходити і поряд “постулати”. Не дуже воно нам уявлялося. Думали над будинком престарілих, але у нас є такий, досить добре функціонує. Щодо Родинного дому, то я вже мав досвід, бо спілкувався з монахинями з Житомира, є також у Шепетівці (80 км від Білогір’я. - авт.) там сестри Йосифітки, то не був дитячий будинок, а дитячий садочок, але я бачив як вони працюють і мені сподобалося. Тоді ми подали таку ідею. Я зрозумів, що у цій справі мусить бути співпраця з місцевими. Ця ідея була позитивно прийнята у нашому Товаристві, бо настоятелі дуже чекали, щоб врешті тут у Білогір’ї почати щось робити. Двоє людей служить у Білогір’ї, людей немає, монастир великий і треба якось то всьо до толку довести, і це все так якось багато років стояло. У нас було зібрання нашої делегатури і ми цю концепцію представили, і то було настільки швидко, єпископ дав благословення і ми розпочали.

 

Як відреагувала громада Білогір’я, що у чоловічому монастирі будуть виховувати дітей? 

 

-     Це було дуже дивно, коли ми почали про це говорити. В той час домінуючим був Московський патріархат, навіть Київського не було. Отож, римо-католицький чоловічий монастир і ще й, щоб до нас монахині приїхали, яких взагалі ніхто ніколи не бачив у Білогір’ї. Ми запросили 3 монахині з Ордену Бенедиктинок-Місіонерок, одна з яких і стала мамою для дітей. Частину монастиря ми віддали в оренду монахині Ірині Чернецькій, яка звернулася з проханням відкрити тут Дитячий будинок сімейного типу. З юридичної точки зору ми перевіряли, що немає перешкод. А те, що Чернецька монахиня, то ніде в законі не прописано, що монахиня не може виховувати дітей. Це така юридична колізія. Загалом це дуже позитивно вплинуло на імідж церкви в Білогір’ї, піднялася позиція церкви. Побачили, що церква “не вариться у своєму якомусь соку”, що вона може просто служити. Люди вже звикли, бо побачили, що дуже багато доброго робиться. Ми всюди: у дитячому садочку, у школі, на батьківських зборах. Треба ремонт класу, то ми йдемо і разом з усіма робимо. Ну більше наші монахині, але я постійно кажу, що нема такого, що постійно одна людина виховує, чи це я, чи сестра Моніка. Всі хто є у монастирі чи до нас приходить впливають на виховання дітей.   

 

 

Загалом це дуже позитивно вплинуло на імідж церкви в Білогір’ї, піднялася позиція церкви. Побачили, що церква “не вариться у своєму якомусь соку”, що вона може просто служити”. 

 

 

Розкажіть про Ваш Родинний дім? Хто у ньому живе? 

 

-      Родинний дім відкрили у 2012 р. У нас діти з чотирьох родин з Білогірського району та загалом з Хмельницької області. Це діти, які мають батьків, проте вони позбавлені батьківських прав. Зараз маємо 9 дітей. Був десятий, йому вже 19 років, він наша “перша ластівка” пішов у доросле життя. Михайло закінчив професійно-технічний коледж в Острозі, а тепер поїхав заробити на машину. Це така у нього є мрія.  Але добре, що взагалі про щось мріє. Я коли людям розповідаю, то мені часто говорять: “Отець, мій взагалі нічого не хоче, не має цілей”, тому може й добре, що є хоча б так. Поїхав у м. Южноукраїнськ Миколаївської обл. там наш парафіянин будує хату, поїхав йому допомагати. Маємо таку концепцію, щоб діти завжди могли повертатися, щоб це і надалі був для них дім, щоб вони пам’ятали, що ми їх не залишаємо, і ми в тому напрямку стараємося їх виховати. Ми їх не ділимо, вони в нас всі однакові.

 

 

 

Як зародилася ідея створити інтерактивний “ПРОСТІР” для підлітків та молоді Білогір’я? 

 

-      Важко відділити одне від одного. Бо це все чіпляється одне за одне. Моя концепція була така: облаштувати у монастирі спортивний зал для наших дітей, щоб вони мали де подітися. До дітей почали приходити місцеві діти і ставало тісно, бо був лише один тренажер. Так два роки тому почав функціонувати підлітково-спортивний клуб “Кузня”. У нас повірили! Нам допомогли з ремонтами та купівлею тренажерів Львівська освітня фундація. Зараз там є все, що потрібне, тому воно одне за одне чіпляється. Перед тим, як з’явилася “Кузня” наші діти разом із місцевими брали участь у вечорах, що надихають. Більшість дітей до нас приходить ззовні, вони не належать до нашої парафії, не католики, це дуже цікавий такий момент, що у “Кузню” ходять діти протестантів. Так з одного приміщення почали розростатися до двох, перенесли склад монастиря в інше місце. Вже знову стало тісно і ми знову думаємо, що змінити, щоб діти мали місце. Щораз більше почало приходити молоді, яка потребувала здорового проведення часу і мабуть так ми поступово почали рухатися до втілення ідеї створення “Простору”. 

 

Саме з ідеєю “Простору” Ви подалися на Школу відповідального служіння (далі - ШВС)? Як дізналися про Школу? 

 

-      Оскільки ми вже мали співпрацю з Львівською освітньою фундацією, то відповідно вже моніторили всі можливі навчальні програми, щоб вчитися далі розвивати нашу громаду. Десь в той час з’явилася на горизонті програма “Школа відповідального служіння” і я запропонував команді дорослих, які мені допомагають, що можна взяти участь, давайте спробуємо. І ми спробували, але в той момент навіть не знали, що з того буде.

 

 

“Бажання служити і скільки б людина не мала справ, обмеження в часі, вона всерівно служить. Чи служить в тій професії, до якої її Бог покликав, чи тут… Служіння, якщо серце відкрите, то воно скрізь буде”. 

 

 

Опишіть ідею проекту в рамках ШВС? 

 

-      Коли ми говоримо про цей “Простір”, так ми його назвали, то це все те, що діється протягом 12 років у нас у Білогір’ї. 

П - прагнення 

Р - разом 

О - об’єднуватися 

С - спільно 

Т - творити 

І - інтеграційно 

Р - розвиватися 

У цій назві зашифрована вся суть нашої ідеї.  Це “Простір”, який відкритий для всіх. Часом жартуємо, що скоро самі у монастирі не матимемо місця, бо пів монастиря дітей. Частину, де ми жили звільнили і якраз там облаштовуємо музичний клас, бібліотеку. Ми перейшли в меншу частину будівлі, а більшу частину віддали молоді. Але нам добре, що навколо нас життя, бо нам не потрібно стільки. Є потреба і ми йдемо на зустріч цій потребі. Все що діється в Білогір’ї, що діється навколо монастиря, то це ми “ростемо разом!” Це діти з нашого Родинного дому, які ростуть разом з дітьми, які не належать до парафії, але приходять до нас і така виходить мішанина. Ну і я з ними росту також. Вони мене будують. Це все приносить більше радості аніж коли просто купиш якісь матеріальні речі, поставиш, щоб ними користувалися. А це все неживе і розходиться, а проект повинен жити. 

 

Які плануєте проводити заходи у “Просторі”?

 

-     Планів маємо багато. У “Просторі” матимемо Книжковий клуб, де можна посидіти і почитати цікаві книжки. Плануємо облаштувати музичний клас, клас “віртуальних професій”, де б можна було віртуально спробувати себе у певній професії. Організовуватимемо фільми під відкритим небом, хочемо запрошувати цікавих спікерів, щоб проводити відкриті лекції для громади.   

 

Кого Ви об’єднали в команді? 

 

-      На початку у нас була невеличка група. Вони дуже зайняті люди. Але бажання служити і скільки б людина не мала справ, обмеження в часі, вона всерівно служить. Чи служить в тій професії, до якої її Бог покликав, чи тут… Служіння, якщо серце відкрите, то воно скрізь буде. Хто вони, ці люди? Ольга Віталіївна - лікар, завідувачка відділенням; Валентин - заступник начальника пожежної частини, головний інспектор району; Володя - головний агроном. Ще з нами в команді є Віталій, має неповносправність, за фахом він бухгалтер, допомагає нам. Це лише ті, що брали участь в Школі, але так, загалом у нас багато однодумців. Це власне те, що зробив наш засновник Вікентій Палотті. Він зумів зібрати та заохотити навколо себе людей, які мали активну життєву позицію у суспільстві і так він послужився, щоб зробити багато справ. І так само ці люди, дякуючи їм ми дуже багато робимо. Я розумію, що без їхньої допомоги мені було б складніше це все робити. Багато людей нам допомагають, приємно, що навколо нашої ініціативи така добра атмосфера. 

 

 

 

Як Вам вдається поєднувати релігійне служіння та роботу з молоддю?

 

-      Ну власне не вдавалося. Тому що я був настоятелем парафії, настоятелем монастиря і також відповідальним за організацію Родинного дому: ремонти, пізніше, коли ми вже брали дітей і я побачив, що мені цього всього забагато. Шість років тому я вирішив поділитися своїми обов’язками і віддав парафію. Можна сказати, що це моя парафія, тут (молодь з якою отець працює. - авт.), хоч вони не належать до парафії, але це моє служіння, дітям, які в нашому Родинному домі, але я ніколи не обмежувався тільки нашими дітьми. Я постійно кажу: “Ми маємо рости разом! Якщо ми маємо служити, то служити всім. Незалежно від того чи він є католиком, чи є протестантом, чи православний. Ми всім маємо служити, бути відкритими до всіх”. Щоб діти були біля нас, вчилися з нами, то треба багато зусиль прикласти, чим далі на Схід тим складніше. Мій такий досвід, якщо не нав’язувати, а бути просто собою, ділитися таким чином своєю вірою, то воно буде мати дуже позитивний ефект, нікого не змушувати, не перетягувати. Знаєте, коли я так сходжу вниз у “Кузню” чи зустрічаюся з молоддю, то я не є священиком, я є людиною такою як вони. І вони про це знають. Я нікого не змушую ходити на Службу, вони знають, що як хочете, то будь ласка, приходьте. Вже як їдемо десь, то вже самі нагадують про молитву, благословення їжі. Якщо є великі свята, то я їх мотивую, щоб йшли до себе (на парафію. - авт.) на Службу. На жаль така реальність, що дітьми не займаються. Хотілося б, щоб для дітей було більше духовних моментів, але ми дуже цього не нав’язуємо. Ми провадимо, даємо напрямок, стараємося, наскільки це можливо, показати приклад. Вони його бачать, коли приходять до нас. Бачать монахинь, які займаються з дітьми. Бачать нас, священиків.

 

“Простір” через 5 років? Яким собі його уявляєте? 

 

-     Щоб цей “Простір” дійсно був відкритим. Щоб я не мусив це робити за них (молодь. - авт.), а тільки допомагав їм, а вони все самі робили. Щоб він дійсно був потрібним. Думаю, що це дуже важливо бачити плід. Якась ідея, яка втілилася у життя, що вона живе. Так як ми дивимося по нашому Родинному домі. Дуже багато було важких моментів, але коли ми бачимо результат, то це нас мотивує далі. Так само і з “Простором”, якщо це буде місце, де молодь буде розвиватися, то я буду дуже радий. Бачу, що молодь має потенціал і лише потрібно допомагати в цьому, і тоді плоди обов’язково будуть.          

 

Як бачимо, громада Білогір’я впевненими кроками прямує до досягнення поставленої мети. Люди долають труднощі, гуртують однодумців, показують приклад молоді, яка переймає ініціативи та стає надійною опорою старшому поколінню. І що цікаво, що о. Павло став тим мотиватором, зачинателем і просто людиною, яка повірила в потенціал громади. Відродив довіру місцевих до Церкви та показав зрозумілий для всіх спосіб служіння.      

 

Розмовляла:

Марія Баглай

БО “Львівська освітня фундація”

Львів - Білогір’я - Львів, 2019 р. 

____________________________

 

Довідка

Школа відповідального служіння - річна модульна навчальна програма Львівської освітньої фундації. Унікальність програми  у навчальній частині, що запускається у поєднанні з практичним напрацюванням стратегії для конкретної громади щодо подальшої роботи з цільовими групами, громадою, бізнесом. У процесі навчання учасники працюють над власним проектом та розробляють  методи локального фандрейзингу у супроводі менторів. По завершенні програми беруть участь у конкурсі грантів для реалізації своїх проектів, що дозволить надихнутися до дії, щоб активно, послідовно та стабільно розвивати громаду.

Благодійники: